Методи транскатетерної заміни аортального клапана: власний досвід та порівняльна характеристика трансапікального та трансфеморального доступів

Анотація

Відомо, що донедавна класична хірургічна заміна аортального клапана зі серединної стернотомії (SAVR, surgical aortic valve replacement) вважалась золотим стандартом лікування. Втім, підходи змінюються. Особливо впливовою подією стала перша успішна транскатетерна заміна аортального клапана (TAVI, transcatheter aortic valve implantation) з антероградного транссептального доступу в 2002 році.

Мета – оцінити результати процедури транскатетерної заміни аортального клапана, проведеної транс­ апікальним та трансфеморальним методами пацієнтам віком понад 60 років із вираженим стенозом аортального клапана.

Матеріали та методи. Наукова робота виконана на базі ДУ «Центр кардіології та кардіохірургії МОЗ України» в період з 2016 по 2024 рік та включає 105 послідовних пацієнтів з підтвердженим діагнозом вираженого аортального стенозу. Усі пацієнти пройшли ретельний відбір, отримали повний пакет базових та додаткових дообстежень та на основі рішення heart team (лідер команди – кардіохірург) були верифіковані на проведення процедури TAVI з відповідного доступу: група 1 – трансфеморальний доступ (n = 54), група 2 – трансапікальний доступ (n = 51). Із дослідження були виключені пацієнти, яким було попередньо виконано протезування аортального клапана. Усі пацієнти верифіковані як пацієнти високого хірургічного ризику за шкалами STS Adult Cardiac Surgery Risk Calculator, EuroSCORE II, ASA.

Результати. Післяопераційний період перебування в стаціонарі (від моменту операції до виписування) сягав 11,13 ± 10,45 дня (від 3 до 54) у групі 1 та 12,65 ± 11,68 дня (від 0 до 71) в групі 2. Процедуру виконували під загальною анестезією в обох групах. Тривалість операції у групі 1 – 147,59 ± 113,46 хвилини (від 110 до 810), у групі 2 – 168,31 ± 93,61 хвилини (від 76 до 690). Безпосередні результати імплантації протеза, оцінені за даними ехокардіографії та аортографії, були задовільними у всіх пацієнтів. У групі 1 було виявлено мінімальну параклапанну недостатність у 92,6 % (n = 50), помірна параклапанна недостатність спостерігалась у 7,4 % (n = 7). У групі 2 мінімальна недостатність виявлена у 90,2 % (n = 46), помірна – у 9,8 % (n = 5).

Висновки. Ранні та віддалені післяопераційні результати були задовільними в обох групах. За рівнем ускладнень статистично значущої різниці між групами не виявлено. Втім, структура ускладнень відрізняється між групами: група трансфеморального доступу мала менший показник післяопераційних кровотеч та порушень мозкового кровообігу, в той час як група трансапікального доступу мала меншу частоту імплантації штучного водія ритму та репозиції протеза.