Порівняльний аналіз впливу емпагліфлозину та дапагліфлозину на перебіг серцевої недостатності із супутньою патологією

Анотація

Мета – провести порівняння ефективності застосування емпагліфлозину та дапагліфлозину на перебіг серцевої недостатності (СН) у хворих із супутньою патологією.

Матеріали та методи. Обстежено 398 хворих із СН на тлі післяінфарктного кардіосклерозу європеоїдної раси віком 58 [54,00–67,00] років (198 жінок та 200 чоловіків). У 226 (56,8 %) пацієнтів діагностовано постійну форму фібриляції передсердь (ФП), у 102 (25,6 %) – супутній цукровий діабет (ЦД) 2-го типу та в 52 (13,1 %) – поєднання ЦД із ФП. У 167 (42,0 %) хворих відзначали знижену фракцію викиду лівого шлуночка (ФВ ЛШ) ≤ 40 %; у 133 (33,4 %) – помірно знижену ФВ ЛШ – від 41 до 49 %; у 98 (24,6 %) хворих – збережену ФВ ЛШ (≥ 50 %). До дослідження були включені пацієнти, які перебували на стаціо­ нарному лікуванні у відділенні хронічної ішемічної хвороби серця обласного клінічного кардіологічного центру м. Івано-Франківська. Обстеження пацієнтів проведено у період їх госпіталізації у зв’язку з декомпенсацією серцевої недостатності. Спостереження за хворими у рамках зазначеного дослідження тривало протягом року. Визначали рівні глюкози крові, глікованого гемоглобіну, діагностичних та прогностичних біомаркерів СН: галектину-3 та протеїну ST-2, мозкового натрійуретичного пептиду (BNP), N-термінального фрагмента промозкового натрійуретичного пептиду (NT-proBNP). Проводили реєстрацію електрокардіограми (ЕКГ), добовий моніторинг ЕКГ, ехокардіографічне дослідження під час госпіталізації та через 1 рік. До групи І увійшло 187 (47 %) пацієнтів, які протягом року застосовували дапагліфлозин у дозі 10 мг на добу. До групи II – 211 (53 %) хворих, які приймали емпагліфлозин у добовій дозі 10 мг. Протягом року проводили спостереження за хворими, враховували наявність повторної госпіталізації (ПГ) з приводу декомпенсації СН.

Результати. У хворих із СН з помірно зниженою ФВ ЛШ із синусовим ритмом (СР) без ЦД, яким призначили емпагліфлозин, ризик ПГ був нижчим порівняно з пацієнтами, які приймали дапагліфлозин (відношення шансів (ВШ) = 0,136 (0,030–0,623); χ² = 5,608, р = 0,018). У групі хворих із СН зі збереженою ФВ ЛШ із СР без ЦД, які приймали емпагліфлозин, порівняно з групою пацієнтів із дапагліфлозином була тенденційно нижча однорічна смертність (χ² = 3,600, р = 0,058). Частота ПГ у хворих із СН та ФП і супутнім ЦД була нижчою (на 18,5 %; χ² = 5,122; р = 0,024) при застосуванні емпагліфлозину. Аналіз кривих Каплана – Мейера продемонстрував, що хворі із СН і супутнім поєднанням ФП і ЦД, яким призначили емпагліфлозин, порівняно з пацієнтами з дапагліфлозином мали меншу ймовірність ПГ протягом 12 місяців (на 18,5 %; χ² = 6,938; р = 0,008). Середній час розвитку події у групі хворих із СН, яким призначили емпагліфлозин, становив 5,3 ± 0,7 міс. проти 3,1 ± 0,3 міс. у пацієнтів із дапагліфлозином (ВШ = 0,389 (0,193–0,786); р = 0,008).

Висновки. Емпагліфлозин порівняно з дапагліфлозином є більш ефективним щодо зниження ризику повторної госпіталізації у хворих із серцевою недостатністю та синусовим ритмом із помірно зниженою фракцією викиду лівого шлуночка без цукрового діабету 2-го типу (ВШ = 0,136, р = 0,018) та при супутньому поєднанні фібриляції передсердь із цукровим діабетом 2-го типу (без урахування фенотипу СН) (на 18,5 %; р = 0,024). Середній час до розвитку повторної госпіталізації у хворих із серцевою недостатністю із поєднанням фібриляції передсердь та цукрового діабету був на 2,2 міс. тривалішим на тлі застосування емпагліфлозину порівняно з пацієнтами, які приймали дапагліфлозин (ВШ = 0,389; р = 0,008).